У невеличкій автобіографічній замітці В. Підмогильний писав: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя перейдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу…»
Ці рядки окреслюють і навіть передбачають трагічну долю і самого письменника, і його творчого доробку, що його довгий час оцінювали з вульгарно-соціологічних позицій, піддавали критиці та шельмуванню. Народився Валер’ян Петрович Підмогильний 2 лютого 1901 року в с. Чаплі на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область).
Рано не стало батька, управителя маєтку місцевого поміщика. Мати, хоч і була неосвіченою селянкою, передала синові добірну та розмаїту мову, органічну й глибоку любов до історії рідного краю. Після церковно-приходської школи юнак із відзнакою закінчив Катеринославське реальне училище, а в 1918 році вступив на математичний факультет Катеринославського університету, потім перейшов на юридичний факультет.
Через матеріальну скруту, голодні 1921–1922 роки мусив покинути науку. Вчителював, працював у видавництвах Києва, слухав лекції в Інституті народного господарства. Особливо цікавився історією, познайомився з Д. Яворницьким, часто розмовляв із ним, допомагав ученому в музеї. В. Підмогильний захоплювався також вивченням іноземних мов, і друзі називали його «університетом на дому».
Двадцятилітній селянський син у час ще не стихлої громадянської війни перекладає роман — філософську притчу А. Франса «Таїс», пише передмову до твору й пропонує київському видавництву — це незвичайно навіть у наш час. 1919 року в катеринославському журналі «Січ» з’являються оповідання В. Підмогильного «Гайдамака», «Ваня». А наступного року виходить перша збірка його оповідань, зухвало названа «Твори, том І». «Ота тоненька книжечка в сірій обкладинці й друкована на поганому папері,— пише В. Шевчук,— може по праву вважатися однією з найцікавіших книжок… Тут наявна свіжість письма, небуденність ситуацій, а слово дихає енергією і своєрідним “ароматом” — дебют, скажемо, був багатообіцяючий». Через тяжкі матеріальні обставини В. Підмогильному так і не вдається закінчити ВНЗ. «Проблема хліба» постійно переслідує його, так він навіть назве свою найкращу збірку оповідань.
Письменник бачить дійсність саме такою, яка вона є насправді, він не хоче її прикрашати, але й не залишається байдужим спостерігачем, обирає нетипову позицію — бути «на варті страждання», а не радості людської.
Літературознавець Р. Мовчан роздумує над загадкою формування творчої особистості, таланту письменника: «Чому, скажімо, теж селянин, учень реального училища Ю. Яновський, ровесник Валер’яна Підмогильного, зустрів жовтневу революцію “широко відкритими”, захопленими очима… І чому юного Валер’яна в пору революційних бур цікавить душа людини одинокої, малої, безпорадної, яка в собі, а не в розтривоженому, переплутаному світі шукає розгадок на вічні, “важкі питання” буття?»
Нові твори В. Підмогильного з’являються на сторінках часописів, а в 1922 році в Харкові виходить його повість «Остап Шаптала». Друга збірка оповідань «Військовий літун» з’являється в Києві 1924 року. Потім письменник доповнить її новими творами й назве «Проблема хліба».
У 1926 році окремим виданням вийшла повість В. Підмогильного «Третя революція» — про селянські повстання через політику правлячої партії, спрямовану на суцільну колективізацію, «розкуркулення» і т. ін. Тогочасна критика сприйняла твір як оспівування Махновщини, автора звинуватили у «фатальній ізольованості від сучасності», «реакційному протиставленні села й міста». Насправді (і це підтверджують твори інших письменників) повсталі селяни вихлюпують назовні сліпу ненависть до міста за віковічні кривди: з міста йдуть усі накази, саме воно, місто, «де жили дідичі», стягувало податки, там лунала чужа мова і там «зникав викоханий у степах хліб». Митець пропонує мудре вирішення проблеми взаємин села й міста: «Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!
Письменник напружено працює, вчиться у класиків світової та української літератури. Можливо, саме під їхнім впливом на перший план ставить для себе не «людськість», «людство», а конкретну людину.
1927 року В. Підмогильний завершує найбільш відомий свій твір «Місто». Навколо роману починають вирувати пристрасті, аж до звинувачення в «антирадянщині».
Автор не змінює свого кредо й продовжує писати в такому ж ключі, створює роман «Невеличка драма» (1930), «Повість без назви», яку не встигає завершити. З великою, як на ті часи, сміливістю, В. Підмогильний показує напружену, тривожну атмосферу періоду «культу особи», коли в суспільстві панує загальна підозрілість, словоблудство, демагогія, жорстокість і беззаконня.
І хмари над головою письменника починають збиратися.
У 1934 році В. Підмогильного було заарештовано «як учасника терористичної організації». Виснажливі жорстокі допити закінчуються самообмовою й визнанням усіх гріхів — існуючих та неіснуючих. Митця разом з М. Кулішем, Є. Плужником, Г. Епіком, В. Поліщуком, О. Ковінькою та ін. засуджують до десятирічного ув’язнення й відправляють на Соловки. Через два роки особлива трійка НКВС переглянула справи «політично неблагонадійних», серед них і В. Підмогильного, і присудила до розстрілу, що тоді ж і було виконано.
Навіть у в’язниці, до останнього, В. Підмогильний працював, писав твори. Про це свідчать листи до дружини Катерини Іванівни, актриси Театру юного глядача, до його матері та сестри. Коли письменника ув’язнили, його синові було шість років. Він так і не дочекався реабілітації батька, хоча б і посмертної.
В. Підмогильний відомий не лише як письменник, а і як блискучий перекладач, особливо з французької мови (у дитинстві батько навіть наймав їм із сестрою приватного вчителя). З допомогою митця український читач зміг прилучитися до скарбниці світової літератури — творів Оноре де Бальзака, А. Франса, Гі де Мопассана, Вольтера, Дідро, Доде, Меріме, Г. Флобера, Жуля Верна, В. Ґюго та ін.
Мабуть, саме французька класика навчила юного письменника дивитися на людину як на складний світ, у котрому тісно переплелися__ фізіологічне, емоційне, соціальне. І чи не від них у творах В. Підмогильного розважливість та поміркованість щодо поглядів на дійсність, делікатний скептицизм, іронія, непоспішливість у висновках.
В. Підмогильний — найяскравіший представник інтелектуально-психологічної прози 20–30-х років ХХ ст. Його твори гармонійно вписуються в український модерн завдяки винятковій увазі до людської особистості, осягненню природи людини крізь призму різних життєвих обставин і ситуацій, зануренню в найпотаємніші порухи її свідомості й підсвідомості. Саме це підтверджує повнокровність української літератури, її спроможність стати поряд зі світовими зразками.
Героїв оповідань, повістей, романів В. Підмогильного, як і самого автора, хвилюють екзистенційні питання — що є існування людини, у чому його сенс, це сукупність випадковостей, абсурд чи упорядкована довершеність.
